Передруковуємо інтерв'ю газети «Субота» з молодим поетом Михайлом Плосковітовим читачі тижневика познайомилися в останньому номері газети за 2015 рік. Всі захоплено читали на першій сторінці вірш «У свята» (Коли вночі у дім, квартиру, хату прийде Різдво, ялинка і вогні…), навіть не знаючи, що його скромний автор живе у Червоноармійську.
Ці зворушливі поетичні рядки так заполонили інтернет-простір, що витіснили ім’я свого творця. Користувачі мережі цитують їх, забуваючи про авторське право. Отак і в газету вірш потрапив без підпису. Вже потім ми з’ясували, хто написав слова, які у святкові дні заполонили ще й місцевий радіоефір. На порозі Червоноармійської школи І-ІІІ ступенів нас чекав високий худорлявий молодий вчитель із небесно-сірими очима. Такі люди не розчиняються у натовпі, а навпаки, привертають погляди навіть дуже заклопотаних перехожих.
Михайло Плосковітов вміє насолоджуватися самотністю, любить ходити босоніж та вважає, що поезія зараз не в моді. А майже сто примірників його останньої збірки віршів «Зима твого літа» вже цілий рік лежать на горищі. Поки молодий поет шукає себе та наважується на те, аби спустити свої вірші з небес на землю, ми поспілкувалися з ним у школі, коли його учні тішилися канікулами і новорічним снігом.Михайло Плосковітов народився в останній день 1978 року, 31 грудня, у селі Шереметів Червоноармійського району. Тато працював на Довбиському фарфоровому заводі, а мама – в колгоспі. У цій сім’ї виховали перше покоління педагогів, адже син та дві доньки працюють у закладах освіти. Михайло навчався спочатку у Павлівській школі, а потім у Стрибізькій, далі були спроби стати бухгалтером, служба в Збройних Силах та філологічний факультет Житомирського державного університету імені Івана Франка. За плечима поета – 6 років роботи на посаді директора Павлівської школи та 4 роки досвіду вчителя української мови та літератури у Червоноармійській ЗОШ І-ІІІ ступенів. - На сайті «Клуб поезії» Ви коротко охарактеризували себе так: «Самотній романтик-дивак». Чи комфортно Вам у такому амплуа? - Мабуть, що так. Це мій стан душі. Тільки на самотності щось і пишеться. Якщо ніхто не заважає і є облюбоване місце, тоді я пишу. Коли я жив у селі, там у мене на просторій веранді стояв стіл. У тому місці завжди було сонячно – з однієї сторони сонце вставало, а з іншої заходило. Тільки сяду за стіл, одразу щось нашкребеться. Стрічка, дві і пішло-поїхало. - Романтизм допомагає Вам у житті? Не доводиться розчаровуватися?- Ні, не розчаровуюся. Навпаки, приємно якусь річ зробити. Вже не ті роки… Але таке траплялося, що можна було через вікно залізти і залишити квіти на підвіконні.- А чому дивак?- Люблю ходити босий. Люди, правда, по-різному це сприймають. Один час навіть сварили, що я такий дорослий, а в мене досі дитяча звичка. Якось я на Говерлу виходив і сходив босий. Такий експеримент проводив, аби перевірити, чи вдасться. Почав ходити босоніж, бо часто хворів. Розпочав це робити на початку квітня, а завершив 12 грудня. Тоді вперше за всю зиму в мене навіть не було нежитю. Зараз я теж на здоров’я не жаліюся. - Багато творчих людей не можуть конкретно вказати, коли у них прокинувся талант. Михайле, а чи пам’ятаєте Ви, коли написали перший вірш?- Це у мені прокинулося взимку 1991 року, коли я навчався у десятому класі. У мене тоді було нещасливе кохання, після чого й народився перший вірш. Він досі десь там у мене вдома лежить. Я дуже рідко щось своє показую. Далі були дитячі, наївні і прості вірші. Потім якось навесні я сидів за своїм столом і читав журнал «Дніпро», а після того майже щодня почали з’являтися вірші. - Що Вам потрібно для того, аби написати вірш – муза, натхнення? - До мене приходить натхнення. Це може бути якийсь момент, новина, думка, випадок чи стрічка з телепередачі. Воно не дає мені спокою, поки не напишу вірш. До речі, вірш «У свята» (надрукований у нашій газеті в останньому номері 2015 року, – ред.) з’явився 27 грудня 2014 року. Написав його дуже швидко. Закрутився перший рядок, почав набирати на телефоні, аби не вмикати світло. Я ночами дуже часто не сплю. Не знаю, чому він так сподобався людям, адже там нічого особливого немає. Прості рядочки, які стали у відповідному порядку.- У Вас багато віршів про війну. Перечитуючи рядки про відчуття пораненого воїна, який лежить у госпіталі і тішиться, що мама нічого про це не знає, або про прощання з молодим захисником, складається враження, що так може писати людина, яка сама пройшла через усі випробування. Звідки беруться ці рядки? - Я не брав участі в АТО. Свого часу мені теж довелося лежати в госпіталі з переломом ключиці. У дитинстві мені подобалося читати літературу про війну. У мене була товста книжка синього кольору «Павлусь-партизан». Мабуть, я її прочитав разів 200. Особливо полюбляв це робити зимовими вечорами. Вона була цікава своїми подіями – поранені солдати, війна. Думаю, що останні події не лишають байдужим нікого. Особливо боляче, коли ти знав людину, а потім бачиш її фотокартку і розумієш, що хлопця вже немає в живих. - Розкажіть, будь ласка, чи пробували Ви себе у прозі? - О, це було довге діло! Зараз пригадаю… 2002 чи 2003 рік. Я ще тоді не мав комп’ютера, а освоював друкарську машинку. Надрукував, мабуть, сторінок 100 і не дописав до кінця, розгубив листочки. Тоді були популярні детективи, і я щось таке написав. Давав навіть читати своїй сестрі, яка мені щось радила. Одним словом, не вийшло. Написав кілька новел про життя. Щось із них друкував у нашій районній газеті «Вісті».
- Де, окрім районки, Ви ще друкувалися?- Мої вірші були у виданнях «Дніпро», «Літературна газета», «Кримська світлиця», «Ліра», у збірнику Олександра Апалькова «Антологія сучасної новелістики та лірики України». Я не часто відсилаю свої вірші.- А що Вас від цього стримує?- Можливо, поезія зараз не в моді. Якби була в моді, то, мабуть, підтримувалася б усіляко. А ще почитаю вірші друзів, порівняю зі своїми і розумію, що у мене не те…- У Вас є дві поетичні збірки. Коли вони були видані?- Перша, «Вона кохає», була видана у 2012 році в Луганську, а друга, «Зима твого літа», вийшла в Тернополі у 2014 році. Остання, до речі, так і лежить на горі. - Чому ж вона там лежить?- Не знаю. Мабуть, чекає свого часу. Щось мене стримало роздати її по школах. Зі 120 примірників я тільки декілька розповсюдив. Перша збірка, мабуть, була чи простіша, чи сильніша, бо розійшлася вся і потім навіть про неї запитували. - Розумію, що читати Ви любите. Які Ваші літературні вподобання і що б Ви порадили своїм читачам?- Так, читати я люблю. Мені подобається Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Олександр Ірванець. Актуальними завжди будуть твори Олександра Довженка «Україна в огні» та «Зачарована Десна», «Марія» Уласа Самчука. Зараз читаю Регіну Бретт «Бог ніколи не моргає». Доволі проста історія, на перший погляд, але там багато чого можна для себе взяти. Своєю екстравагантністю мене підкупила Оксана Забужко. Я прочитав кілька її творів, але більше вони мені не пішли. - Які у Вас хобі?- Писати вірші!- А якщо немає особливого місця і натхнення, але маєте вільний час, то чим займаєтеся?- Пропадаю за комп’ютером, люблю грати у волейбол, грати на гітарі. Кілька віршів поклав на музику, поки не зламалася старенька гітара. - То ще й співаєте?- Співаю. Комусь це подобалося, хтось мовчав. Я ще співав майже півтора року у хорі нашого будинку культури. - Може, Ви навіть малюєте?- Малював колись. Мені дуже подобалося малювати простим олівцем. Потім я закинув. Взагалі, моя класна керівник колись радила йти у театральний вуз. Я грав у шкільному театрі, а зараз часом теж виконую ролі на сцені. Мені імпонують гумористичні персонажі. - Ваші учні знають, що Ви пишете вірші?- Знають. Я бачив, що вони брали мою збірку у бібліотеці і гортали сторінки. Можливо, вони там знаходять щось своє. А можливо, просто цікаво стало. Мене діти інколи просять прочитати свої вірші, але я цього не роблю.- Продекламуйте, будь ласка, якийсь свій вірш. Що Вам перше приходить на думку? - Навіть не знаю… У мене є така звичка: ношу вірш в голові, пам’ятаю, можу прочитати, а коли він лягає на папір – забуваю слова. Востаннє писав так давно… тижні три тому. Порадив би поезію «Батькові». У лютому буде рік, як тата не стало. Якось цей вірш прозвучав на радіо в Кіровограді. Знайома написала, що він сподобався слухачам. Ще тоді він мені був дуже дорогим, а тепер ще більше.
- Ви вже знайшли себе чи творчі пошуки тривають досі?- Мабуть, тривають… Ніколи не загадую наперед. Хотілося б здобути ще якусь професію. Вона мусить бути пов’язана з інформаційними технологіями. Мені була б цікава книжкова верстка, графіка, редагування. Маю бажання спробувати себе у видавничій справі. Батькові
Скриплять старі розлогі ясени
Над стежкою в життя, в безкрає поле.
Твої літа – у нитках сивини,
Мій сивочолий батьку, сивочолий.Як рано ти, мій Неньо, посивів
(а ще ж роки й не перейшли на зиму).
Життєву мудрість, твердість, щирість слів –
Найкраще передав донькам і сину.Натруджені робочі мозолі,
Росте журба в мереживі на скронях.
ХлібоТворець найперший на Землі –
Господній Світ тримаєш на долонях.Вже так бракує сил твоїм рукам:
Тримати час і нести косу в поле…
За посмішку твою я все віддам –
Мій сивочолий батьку, сивочолий… У січні…
З тобою ми в розлуці - цілу вічність…
Як час летить. О Боже! Як летить.
Дні серпня. Я ж залишився у січні
на все життя, а не на прикру мить.І день за днем печуть мої долоні
від тих зірок, що впали між отав…
(Які ж вони зробилися холодні,
Якби я про розлуку стільки знав).Серпнева ніч. Цикади в насолоді,
обручки … закотилися за вічність,
а ти права: романтики - не в моді,
тому вони й лишаються у січні.Закрили школу
Торік закрили школу. У селі.
Аж два замки повісили на двері.
Порозбігались діти-школярі,
лишивши тишу й… букви на папері.
Тремтить у коридорі кроків звук.
У павутиння назви кабінетів
снує старанно молодий павук
під погляди осудливі. З портретів.
Гуляє протяг вибитим вікном
(чи то чийсь гнів, чи то чиясь зловтіха),
а на стільці, за вчительським столом,
дитяча аплікація. З горіха.
На дошці дата. Тема на урок.
Твір-роздум: «Чи селу
потрібна школа...»
Чому ж так довго
не дзвенить дзвінок?
Він більше не дзвенітиме.
Ніколи.
...щороку в Україні закривають близько 250 шкіл
Газета "Субота"